?

Log in

Попередні 10

27 липень 2009

Я

КИНУЛИ

Прохання перепостити хто куди тільки може.

25 липень 2009

Я

КРАХ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ!!!

УКРПРОМ, НАДРА .... а далі всі інші. Держава нічого не гарантує. Понад 1000000  вкладників лишилися без своїх грошей.
В кого лишився ще депозит у банку і його віддають бігом забирайте !!! 

22 листопад 2008

Я

Вічна память!!!


07 жовтень 2008

Я

Весчь

Нині пив доісторичний кефір

06 жовтень 2008

Я

ДТП

Сьогодні співробітницю збиламашина, на самісінькому пішоходному переході, на кільці Чорновола. Урод змився з місця події. В дівки зламаний палець. І шо страшно що таких історій я чую на місяць не менше 2-3, бля, бере злість, понакупляють прав, мама по Італіх бабло на машину дасть, і та сука хуярить по правій стороні. Ну ясно що нікого не знайдуть, бо номерів ніхто не запамятав. Блянах, ну і як жити в цій країні? Все більше переконуюся у дієвості самовільних розправ. Копати поки теплий, а коли приїдуть органи казати шо так і було. Ну а шо інакше???

02 жовтень 2008

Я

Провсьопотроха

Давно ніц не писов, тра шось намаслати троха.
Шо сі стало в нашому селі файного?
Відгуляли недавно з моєю коханою річницю потружнього жітія, перший, нах, політ нормуль :-), аби здоровьє, а лексус сі приложит.
З того шо негаразд:
курва, та політика вже добряче затрахала простий нарід, дивишсі на тих мужів, шо нами керуют, ну зоопарк, бля, чесслово. Ньє, ну реально, та не може бути з такими керовніками добре, то був би нонсенс, подивітсі відео Закарпатського голови, подивітсі на маразм Кириленка, та нашо далеко йти, підойдіт до білого дому тий подвітси на них зблизька - рийки нажерли аж трісесі всьо як говорєть, а прислухатисі шо говорєт то взагалі пізгєс. Кожен на свому місті цір і бог, думают шо всьо сі рішає раз ти вже троха коло корита. А хуй там, любі друзі, хуй там, всьо сі полегко вертає на круги своя. Може чули хісторі про нашого одного лікаря з обллікарні, думаю історія правдива, бо чув то від різних людей. Хто не знає повім коротко: хлопець попав в ДТП, привезли в обллікарню непритомного, кажут лікарю шос робіт вуйку, а він каже, хто такий? нема радаків, нема бабла ніц не робим. Хлопец так і вмер, а коли та скотина прийшла в палату побачила свого сина. Отака бувальщина люди і кожен ше знайде свою кару, тіко яка та кара має бути для людей, які зламали здоровя чи життя міліонам то знає сам Бог.
А поки жиєм, тий пєм пиво, ну особисто мені не скоро ше го пити, через місяць тіко думаю горівцуню вже був кигнути.
Чекаю зими .... вже сі хоче троха посновборгірувати.

10 серпень 2008

Я

МОСКАЛЬ ТУПА АГРЕСИВНА ІСТОТА!!!

А ХТО СУМНІВАВСЯ??? МОСКАЛЬ ВІН І В АФРИЦІ МОСКАЛЬ: тупий, агресивний получьєловєк бляя, ,,, винищити, а ньє то сам здохне як гнида

26 липень 2008

Я

В догонку до походу

15 липень 2008

Я

МЕГАпохід!!!

ПЕРЕДІСТОРІЯ.
Колись, коли ми ще розвідували озеро Росохан і вганьєли по Центральних Горганах, від свого дружба на Вльодка, що живе в тих місцях, я чув одну історію. А мова в ній йшла про те, що ще за “совітів” десь в 60-их роках, над Горганами Львівська частина винищувачів проводила тренування пілотів. І от в одному з тренувань, коли відпрацьовувався низький політ у горах в умовах поганої видимості, один з пілотів летівши на низькій висоті межи невеликими горбами різко виходив на хребет і незважаючи на те що попав не на вершину, а на сідло, витягнути вгору таки машину не зміг. Йому не хватило буквально якихось 30 метрів аби перемахнути через хребет. Цим літаком був бойовий МІГ. Він зник з радарів і його кілька днів шукали по горах, місцеві мешканці, які пасли худобу на полонині, чули страшенний вибух. То були радянські часи і всьо військове було строго засекречено, нікому не повідомляли, що ж там сталося в горах, військові, на найближчій з вершин обладнали вертольоту площадку, і хоча місцина була важко прохідною, організували постійний патруль місцевості. Два тижні звідти вивозили секретні уламки електроніки, боєзарядів, чорний ящик, і все що вважали за потрібне. Все вони звідти вивезти просто не могли, крім вертольотного сполучення дістатися туди було нічим. Вибух був такої сили, що тіло пілота так і не знайшли, лише елементи одягу. А у скалі утворилася кількаметрова западина, частини літака розкидало по альпійці на сотню метрів.
І отак, почувши цю всю історію ще того року, мандруючи по тих же Горганах на Росохан, ми вирішили з Влодком піти і знайти того МІГа. Мушу сказати, що до нашого походу він таки першим знайшов його з своїм братом, а ми з вірною дружиною Віткою були там вперше.
ПОХІД.
Пройшов рік. Я виношував ідею цього походу і чекав літа. І от нарешті домовилися. Було декілька бажаючих приєднатися до цього походу але у всіх, по різних причинах, не получалося і як виявилося це було накраще, бо похід видався просто титанічно важким. Одна людина, яка мене підтримує у всіх моїх звихнутих ідеях то моя дружинонька Вітуся, якій я обіцяв, що після цього походу буду її називати Супердружина чи Супердівчина, а ще путівку десь на моря :-).
Отож в п’ятницю зраненька сіли на маршрутку і помандрували. Приїхали до Вованича вже під обід, перекусили, перепакували рюкзаки на похідний лад і рушили. Спочатку кєнтуха оглянувши наші рюкзаки і взуття почав відмовляти нас від походу саме на літак, як потім виявилося багато в чому він був правий. Зразу обмовлюся, що місцеві подорожують без рюкзаків в їх класичному розумінні, беруть з собою “вєщмєшок”, в нього кусок хліба і солонини, а в нас були поправилам набиті рюкзаки в них палатки, карімати, я взяв ще 6 літрів пива (воно зіграє важливу роль в цьому поході), крупи і все що потрібно на 3 дні маршруту. Хто знає що таке альпійка, і хоч раз ходив нею, зрозуміє, як важко пройти по ній з такою ношею. А левова частка шляху пролягала саме нею. Другий фактор який не сподобався нашому горцу то наше взуття, зазвичай я беру щось на зразок спортивного, хоча знаю, що в бєрцах нога стає рівніше і стабільніше але вага самого взуття з часом втомлює. В нашому випадку на альпійку потрібні були чоботи. Все ж я ледве переконав Ладзья повести нас до літака, мотивувавши довгим очікуванням цього походу.
Ми рушили, і цього разу Вован нас здивував транспортом. Згадується ще торішній рейд по горах на мотоциклах, то ше був той екстрім, цього ж разу то був старенький УАЗік, який нас розтрясав дорогою межи горами, оскільки цілюлітом не богат то тазобедренні кістки відчув всі і зразу. Але как гласіт найпопулярніша пословиця сего походу “Ліпше хреново їхати, ніж файно йти”. Доїхали ми тим чудом тьєхніки доки могли, а далі нозями, нозями. Першого дня пройшли відносно небагато, вийшли на полонину, помилувалися хребтом і взагалі тією красою, яка відкривалася після зимової сплячки у потних офісах. Місцеві випасали там коней і корів. Один молоденький бичок вперто сподобав собі Віту з її оранжевим рюкзаком і не хотів відходити від неї. Набрали собі запас води і рушили лісом в якому виявилося зовсім немало підберезників, то ж шо попадалося на капець то піднімали і збирали. Вітка троха боялася за наше здоров’я але Вовка запевняв шо то є люкс страва, відваримо файно і прожаримо. Під вечір прибилися на ще одну полонину, яка виходила прямо на потрібний нам хребет. Знайшли місце для ночівлі, лишили Вітку на ґаздівстві, а самі подалися по воду, трохи довго шукали джерело в лісі але знайшли. До темноти лишалися лічені хвилини тож постягали дров і запалили ватру, розклали палатку і прийнялися за чаклування з уловом грибів. Довго ще, милуючись місяцем, що завис над Аршицями, ми кидали чорні жарти на рахунок тих грибів, ведмедів і вовків, що мають прийти вночі :-). Ніч була просто чудова, ясна, купу зірок і могутній хребет який нависав прямо над нами. Відіспавшись, повставали, доїли вчорашню гречку. От знати б нам, що то буде остання тепла їжа в цьому поході. Зібралися і десь по 9-ій рушили. Спочатку вроді все було звично, райшток (така копана стежка у скелях, яку робили каторжани за часів Австро-Угорщини, їх вік десь близько 100 років) вів нас вздовж хребта. Нам було потрібно минути три вершини, а потому вже підніматися на сідло де і була наша ціль – розбитий МІГ. Рай штоком ми добралися до кринички, така буває тільки в горах. В скалі є невеличка печерка, розміром з малий холодильник, а там на дні оголюється підземне джерело. Ух, і холоднезно ж в тій печерці, не дарма порівнюю з холодильником, бо по суб’єктивній оцінці там є чесних 4 градуси, хто знає фізику води, зрозуміє, яке важливе це число для неї. Засунувши гарячу від походу голову можна елементарно її відморозити і застудити. Хочу ще відзначити якість тої води, смачнішої води просто немає більше НІДЕ, я просто не можу напитися тієї смачнючої холоднезної води, вона лікує і позбавляє втоми, надає сили і ти йдеш далі як заведений. Набрали запаси у баклажки, бо наступна локалізація води нам була невідома. Пройшовши від кринички ще зовсім недалеко, почався екстрім який ні я, ні тим більше Вітуська, не забудем ніколи. Райшток різко зникав і починалася суцільна стіна альпійки, хто не знає то є Альпійська сосна, росте по високогір’ях на скелястій місцевості, по довжині може сягати 20 метрів, але це стовбур який в’ється по землі, а верхні гілки десь в ріст людини до 2-3 метрів. Росте дуже щільно, пройти через неї це суцільна мука, та й ще й з такими рюкзаками і у такому легкому взутті. Першу гущавину ми подолали порівняно швидко, та і не сильно густа вона була і не протяжна, далі було гірше, щільна груба альпійка і схил під 40-50 градусів, метрів 150 ми подолали за 40хв, від непривички падали, обдирали собі ноги, Віту здолав повний відчай. Але Я ГОРДЖУСЯ своєю дружиною, вона вставала і йшла. Долавши зарослі сосни ми почергово попадали то на схил здорових валунів то на місця сходження лавин, до цього походу я ніколи такого не бачив: це жолоб по якому з страшенною швидкістю несеться сніг змітаючи всьо на своєму шляху, ніколи б не подумав що він несе величезні брили, купу грунту, зрізає старі смереки як траву. В таких місцях ростуть тільки трави, і я бачив на свої очі насунений лавиною вал з каміння і ґрунту заввишки 3-4 метри. А далі знову джурапи (по місцевому Альпійська сосна  ) на які Віта дивилася з приреченістю. Мені везло на всяки ями і розломи, я часто попадав в них, а одного разу навіть дуже перешугався, продираючись крізь джурами я вище коліна провалився в яму, підфортило, що рухався не швидко інакше міг зламати в коліні ногу, але обійшлося. Мушу сказати, на тому відтинку шляху наш дух сильно впав, Віта реально була виснажена, у нас обдерті руки і побиті ноги. Якимсь дивом ми вийшли з тих дрімучих дрімин в смерековий ліс. По часу був вже глибокий полудень, а йти було ще далеко, залишалося минути ще одну вершину і потім вверх на сідло. Я бачив як у Вітки від перенапруги трясуться ноги і вона просто вже не може їх координувати. В ті моменти дуже жалів що взяв її з собою, як мені її було шкода. Але назад дороги не було, позаду була та сама альпійка, а відстань до села була 25км, дорога додому лежала тільки через розбитий МІГ. Відпочили, попили перекусили і знову рушили. Через якусь годинку ходи, сіли перепочити, а Вовіч побіг вперед розвідати сітуейшин і таки приніс гарні новини, турбіна від літака лежала вже зовсім недалеко, від удару її скинуло на сотні метрів вниз і вона зупинилася на якійсь смереці, а ще Вовка знайшов там джерело, то було дуже слушно, бо вода в нас таки закінчувалася. Якої ж було радості коли я нарешті побачив частинку своєї мети, то була справжнісінька покурочена від ударів реактивна турбіна, інші учасники походу не зовсім розділяли мій запал . Хоча, перекусивши на суху і попивши цілющої води навіть Вітка ожила і сказала: “-Ану, сфоткай мене коло тої хреновини”. На тому приливі сил ми рушили тупо вгору до місця падіння. Знову прийшлося долати альпійку (мать її), дорогою почали зустрічати фрагменти літака: шассі, обшивку крила … і десь на годинку 5-ту ми вилізли на то місце де розбився той літак, як же я радів тому факту, фоткав, рився в уламках, а краєвиди просто зачаровували, навкруги височенні гори, а ми понад ними, і хмари так низько …. ухххх. Що ж собою представляє місце падіння? Це вирваний кучок скелі розміром 10*10м, вглиб кілька метрів, від удару там утворилася площадка майже паралельна землі. Були уламки крил, хвоста і корпуса, різноманітні тяги, я знайшов навіть генератор та шматок якоїсь електронної схеми, релюшки, … та інші не ідентифіковані частини літака. Вдосталь натішившись тим всім, перефоткав все ретельно. Перекусили, випили води. І почали будувати плани відступу. А план був такий: перемахнути через сідло в смерековий ліс і вже на повних парах промчати до вечора на Росохан. Ой, які непосильні плани ми взяли, зрозуміли аж в кінці дня. Літак ми покинули десь о 6-ій, реально в нас було ще 3 год часу до темноти, а пройти треба було десь 7-8км горами. Вийшовши в смерековий ліс ми просто полетіли, навіть Вітка ожила, перли на всіх парах до води і до місця ночівлі. Ближче до 8-ої ми почали розуміти що переоцінили свої сили, більше того ми заблукали. Ситуація ускладнювалася ще тим, що в нас закінчувалася вода і наступав вечір, а палатку ставити було нереально. І тут вже почав трішки панікувати я, вирішив йти назад на хребет і звідти оцінити своє положення і далі вирішувати. Сказати легко але вийти було далеко, на це ми затратили десь біля години і останні краплі води. Вийшовши на хребет у альпійку стало ясно – хоча ми подолали усю відстань, яку ішли з самого ранку, до озера нам не встигнути. Скажу поправді, тоді я почав панікувати, води вже не було, тут пригодилося то пиво, що я таскав у рюкзаку, літр пива ішов на троїх в один захід. Але легше не ставало, в мене почався відчутний сушняк, сонце вже зайшло, а палатку ставити було просто ніде. Приняли рішення трохи спуститися з хребта і шукати менш-більш придатну площу для палатки, тут нам повезло, зовсім недалеко знайшли щось подібне до рівного місця, екстрено розклалися і поставили ватру. Так завершили 12-ти годинний крос по схилах (побив свій попередній рекорд в 7 год). Води не було, варити крупу було ніначім, а їли мище зранку, не враховуючи перекусів. Знову почали пити пиво. Почала даватися в знаки втома, коли йдеш її не чути але коли розслабляєшся відчуваєш все. Боліло все тіло, кожен м’яз, руки і ноги обдерті, коли познімали взуття побачили мозолі на підошвах ніг. Благо, що Вітка взяла ще одну пару взуття, бо її перша пара розлізлася, ще не дочекавшись вечора. Отак, змучені, всуху перекусивши, лягли спати. Спати не могли, тіло нило, я дуже хотів пити, ще й десь в 3-ій ночі почули, що якась тварь ходить коло палатки. Вийшли, розпалили ватру, випили ще пива, перекусили і лягли набиратися сил до ранку.
Третій день, ранок. Встали десь о 7-ій. Пару годин дрімоти дали свій ехвект, ми трохи набралися сил і посвіжіли. Спати було важко, бо був значний ухил і ми в палатці з’їжджали ногами до виходу. Але ніч перебули, зібралися в темпі вальса і зхнову рушили в дорогу. В нас був ліміт часу, з села в 3-ій годині мала виїжати маршрутка на Франик, то ж мали встигнути, а до села ще десь було 15км. Вийшовши знову на хребет пробували пройти по альпійці до сусідньої вершини, з якої був нормальний спуск на полонину, але відсутність сил давалася взнаки, а відстань була велика, то ж вирішили спуститися нижче до лісу, але і там нас чекав сюрприз, дорогу пересікало провалля завалене камінням і його потрібно було обходити силино віддаляючись від села і спускаючись з висоти, яку потім потрібно знову взяти. Я приняв рішення іти тупо напролом вниз до села, бо хоч це був важкий шлях що лежав через ту ж альпійку і схил був досить стрімкий, але це був найкоротший шлях та ще й вниз. Вниз виявилося йти значно легше і альпійка була вже не дуже густа, коли вона закінчилася ми вийшли на каміння покриті мохом і деякою рослинністю. Йти було дуже небезпечно, то ж рухалися повільно. Віта йшла останьою і одного разу зірвалася, благо шо я був недалеко і встих спіймати її. Десь через півтори години вже намацали смерековий ліс і йти стало значно легше і швидше. То були вже знайомі місця і там мала бути вода, нам поталанило і ми вийшли прямо на неї. Я пив як кінь, то була така смакота та гірська вода. Нарадостях ми розпалили ватру від мошви і сіли троха перекусити і перепочити. І хоча дорога ще була неблизькою, ми дозволили собі покєгнутисі десь майже годину. А далі був марш бросок, то був майже біг, а не хода. Блискавично ми минули полонину, і вийшли в ліс який вів до лісоповалу. Вийшовши на ділянку де рубають ліс я просто припух, як то бидло знищило Карпати, щойно вийшовши з нетронутого дикого лісу у багняне місиво, що наробили зіли та урали, погрущики і трельовщики, по ньому було важко йти, воно було подібне на трясовину. Гірські потічки впадали в ті болота і розмивали дороги і несли грунт. Ой не винесло бидло уроків із Закарпаття, а природа вона ж потім покаже і повені і зсуви грунту. Скільки вирубки, і як каже Вовка, ні одної посадки лісу. НІОДНОЇ. Повідає, шо добре, що в них землі хоч нормальні, тому самосів росте, трохи компенсує збитки. Пройшли ми той лісоруб як якесь пекло. Далі вийшли на дорогу в село, і хоч треба було пройти між горами ще декілька кілометрів ми вже знали: “ми дійшли, ми то зробили”. Ноги несли нас на повному автоматі, зупинялися коло потічків лиш щоб попити свіжої холодної води. Дійшовши до УАЗіка виявили що місцеві пси погризли нам дроти і їдучи машино голосно почала піпіпкати :-). Вовка мусів від’єднати дроти від сигналу. Знов пройшли курс безплатного антицілюлітного масажу на борту машини. І з кєшков бідов на другу годину вже були домів у Ладзя. Лишалася година до маршрутки, то ж перекусили, позгадували наші пригоди, подякували нашому провіднику Влодику і рушили у рідний Франик.
Хоч похід видався дуже важким і моя кохана то всьо мала перебути разом зі мною, я не тільки не жалію, що підписався на то все, а й навпаки скучаю по тих кручах, тому повітрю і тій смачнючій воді. А Вітці, ще там у горах пообіцяв, що коли ми відти виберемося, в компенсацію за ті всі тортури поїдемо десь на моря, і що тепер я буду її називати не інакше як СУПЕР-дружина. :-)

П.С: Фото і відео матеріали ще в обробці.

07 червень 2008

Я

01.06.08 "Червона небезпека 3"

Попередні 10